Кафедра експериментальної фізики

Кафедра експериментальної фізики
Фізичний факультет

ЗАВІДУВАЧІ КАФЕДРИ ЕКСПЕРИМЕНТАЛЬНОЇ ФІЗИКИ
ХАРКІВСЬКОГО УНІВЕРСИТЕТ

   Кафедра експериментальної фізики фізичного факультету Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна під тією чи іншою назвою функціонує в університеті понад 200 років. Так, за першим статутом Харківського імператорського університету, який був затверджений у 1804 році, однією з кафедр відділення фізичних і математичних наук була кафедра теоретичної і дослідної фізики. У той час вона була єдиним центром фізики на території півдня Російської імперії. Першим завідувачем кафедри теоретичної і дослідної фізики з 1804 по 1812 рік був Афанасій Іванович Стойкович.
   Афанасій Іванович Стойкович народився 20.09. 1773 року. в м. Рума (Сербія). Освіту здобув у Единбургській, Сегедінській і Пресбурзькій академіях вищих наук. У 1797-1799 рр. слухав лекції в Геттінгенському університеті. У 1799 році в Тюбінгенському університеті отримав ступінь доктора вільних наук і філософії. В 1803 р. А. І. Стойкович був запрошений попечителем Харківського навчального округу графом С. О. Потоцьким в Харківський університет на посаду професора фізики. Разом з В. Н. Каразіним А. І. Стойкович брав активну участь в створенні університету і, зокрема, його фізичного кабінету. Він був першим завідувачем фізичного кабінету, першим деканом відділення фізичних і математичних наук, ректором Харківського університету в 1807-1808 рр. – перший раз, та у 1811-1813 рр. – другий.
   З моменту відкриття Харківського університету і до звільнення з нього Стойкович А. І. блискуче читав лекції з теоретичної і дослідної фізики (латинською та російською мовами). На лекціях та на практичних заняттях Стойкович А. І. показував студентам різноманітні досліди з фізики. Його перу належать підручники з фізики «Начальные основания умозрительной и опытной физики» (1809 р.), «Система физики» (1813р. ), а також з фізичної географії та астрономії. А. І. Стойкович автор першого підручника з фізики, написаного сербською мовою загальним обсягом близько тисячі сторінок, який за його власним зізнанням, став головною справою його життя.
Стойкович А. І. був енциклопедично освіченою людиною. Він писав вірші, оди, романи, вільно володів багатьма мовами (латинською, грецькою, французькою, німецькою) і був майстерним перекладачем. Переклад Нового завіту, зроблений А. І. Стойковичем, був виданий в Лейпцигу в 1834 році вже після його смерті.
   А. І. Стойкович був членом-кореспондентом Академії наук у Санкт-Петербурзі (з 1809 р.), членом вчених товариств у Геттінгені, Празі, Варшаві, членом Ієнського і Московського товариств природодослідників, одним із засновників і почесним членом Харківського філотехнічного товариства. З 1809 р він був дійсним членом Вільного економічного товариства, а з 1814 р. – членом Московського університету і створеного при ньому товариства лікарських і фізичних наук. У 1828 р. Стойкович А. І. був обраний членом Російської академії наук.
   У результаті подальших реформ і реорганізацій, які відбувались у XIX-XX століттях, змінювались не лише назви університету і його факультетів, а й назва кафедри дослідної та теоретичної фізики. У різні роки вона мала такі назви: кафедра фізики, кафедра фізики й фізичної географії, кафедра експериментальної фізики.
   Серед наступних після А. І. Стойковича завідувачів кафедри (з 1813 до 2013 року) були випускники Харківського (в переважній більшості), Казанського, Київського, Кримського, Московського, Ленінградського, Петербурзького університетів та Дерптського інституту. Ось їх імена (в хронологічному порядку): В. С. Комлишенський, В. І. Лапшин, Ю. І. Морозов, А. П. Шимков, О. К. Погорілко, О. П. Грузинцев, Д. А. Рожанський, А. В. Желеховський, Л. Д. Ландау, К. Д. Синельников, В. Г. Хоткевич, Б. І. Вєркін, В. М. Андронов, В. П. Лебедев.
   Василь Сергійович Комлишенський – випускник (1808 р.) Харківського університету. Він перший серед фізиків університету захистив магістерську (1812 р.) та докторську (1813 р.) дисертації. З 1813 до 1839 року очолював кафедру фізики в Харківському університеті. У 1922-1825 рр. був деканом фізико-математичного факультету, а в 1835-1837 рр. – ректором Харківського університету.
   Василь Іванович Лапшин народився в 1809 році в Петербурзі. Після півторарічного навчання в Петербурзькому університеті В. І. Лапшин був направлений у 1928 році на фізико-математичне відділення Дерптського інституту, який закінчив у 1833 році. Протягом наступних двох років він слухав лекції в Берлінському університеті. З 1835 року В. І. Лапшин працював у Харківському університеті. У 1838 році він захистив докторську дисертацію і був затверджений ординарним професором кафедри фізики й фізичної географії. У 1839-1863 рр. В. І. Лапшин завідував кафедрою фізики й фізичної географії. З іменем В. І. Лапшина пов’язані перші наукові експериментальні дослідження на кафедрі фізики. Під його керівництвом у 1859-1860 рр. на кафедрі досліджували електроліз розплавлених солей. Ці досліди у подальшому були важливі для розвитку електрохімічної промисловості. В. І. Лапшин першим здійснив електричне освітлення (світлом вольтової дуги) деяких вулиць Харкова, розробив проект (1865 р.) харківського водогону, а з 1840 року організував у Харкові систематичну метеорологічну службу.
   Юрій Іванович Морозов – випускник (1859 р.) Харківського університету, фізик, метеоролог, археолог-аматор, заслужений (з 10 листопада 1889 р.) професор університету. З 1864 року він був завідувачем кафедри фізики, а з 1867 року – завідувачем кафедри фізичної географії. Морозов Ю. І. читав лекції з теоретичної та дослідної фізики й метеорології, проводив практичні заняття. Наукові праці Морозова Ю. І стосувались питань вивчення фізичних явищ, що відбувались на поверхні та всередині Землі, а також в її атмосфері. Тема його докторської дисертації, яка була захищена у 1870 році: «Матеріали до пояснення утворення градинок». Ю. І. Морозов поряд з Г. Кірхгофом був одним з перших дослідників спектра Сонця.

Стойкович А.І.

Комлишенський В.С.

Лапшин В.І.

Морозов Ю.І.

   Андрій Петрович Шимков – випускник (1860 р.) фізико-математичного факультету Харківського університету, заслужений професор університету. А. П. Шимков майже 32 роки (1867 – 1899) очолював кафедру фізики. Його підручник «Теоретична фізика» була першим курсом теоретичної фізики, виданим у Харківському університеті, а трьохтомник «Курс дослідної фізики» використовувався як навчальний посібник не тільки в Харківському, а й в інших університетах Росії.
   Олексій Петрович Грузинцев – випускник (1872 р.) математичного відділення фізико-математичного факультету Казанського університету, талановитий вчений і педагог. Він завідував кафедрою фізики в Харківському університеті у 1904 - 1914 рр., а працював в університеті до кінця свого життя – до 1919 року. Студентам фізико-математичного факультету О. П. Грузинцев читав курси лекцій із загальної та теоретичної фізики. За спогадами студентів, які слухали лекції Грузинцева О. П., його лекторська майстерність відчувалась з перших же слів: він міг образно і просто пояснити на високому науковому рівні фізичну суть складних понять університетського курсу фізики. На основі текстів прочитаних лекцій О. П. Грузинцевим були видані такі підручники: «Курс опытной физики», 3 частини; «Курс лекций по опытной физике»; «Физическая оптика; «Лекции по электродинамике». Він докладав багато зусиль для створення демонстраційного музею, фізичного кабінету і фізичного практикуму. Завдяки його невтомній енергії фізичний кабінет перетворився в фізичну лабораторію в Харківському університеті.
   О. П. Грузинцев опублікував низку наукових праць з теоретичної фізики та оптики. Його магістерська дисертація «Електромагнітна теорія світла» і докторська дисертація «Електромагнітна теорія провідників» були видані окремими книжками. О. П. Грузинцев був одним із засновників Харківської публічної бібліотеки (відкрита 26.09.1886 р.) та першого наукового семінару з фізики в університеті (в 1910 р.), який згодом став центром фізичної наукової думки в Харкові.
   Дмитро Аполлінарійович Рожанський – випускник (1904 р.) фізичного відділення фізико-математичного факультету Петербурзького університету, блискучий вчений і організатор науки, член-кореспондент АН СРСР (1933 р.). Д. А. Рожанський працював у Харківському університеті у 1911-1921 рр. З 1914 року він обіймав посаду завідувача кафедри фізики і фізичної географії. Його книги, що були видані у цей період: «Электрические лучи» (1913 р.); «Резонансные явления при различных типах затухания» (1917 р.) стали вагомим внеском у розвиток радіофізики. Д. А. Рожанського вважають основоположником Харківської університетської наукової школи радіофізиків. Тематика наукових інтересів Д. А. Рожанського стосувалась електроніки надвисоких частот, теорії антен, теоретичних основ створення короткохвильових передавачів та електронного осцилографа, розробки імпульсного методу радіолокації.
   Андрій Володимирович Желеховський – випускник (1911 р.) Харківського університету. Він завідував кафедрою фізики з 1926 року. А. В. Желеховський був дійсним членом і завідувачем секції загальної фізики науково-дослідної кафедри фізики у 1925-1927 рр. при Харківському Інституті Народної Освіти (ХІНО). Він очолював до середини 1930 року науковий семінар з фізики («Гурток фізиків»), в роботі якого брали участь наукові співробітники, аспіранти, молоді вчені, студенти ХІНО та інших вузів Харкова. А. В. Желеховський був головою правління Української асоціації фізиків, членом Оргбюро зі створення Українського фізико-технічного інституту (УФТІ) та його науковим співробітником. А. В. Желеховський – перший завідувач кафедри експериментальної фізики (1933-1935 рр.) і перший декан фізико-математичного факультету Харківського державного університету, який був відкритий 1 вересня 1933 року.
   А. В. Желеховський – автор першого трьохтомного підручника з курсу загальної фізики, який був написаний українською мовою. У 30-ті роки цей підручник був важливим джерелом фізичних знань для студентів фізико-математичного факультету університету.

Шимков А.П.

Грузинцев О.П.

Рожанський Д.А.

Желеховський А.В.

   Серед викладачів кафедри фізики, які працювали у Харківському університеті в кінці XIX та на початку XX століття, слід, перш за все, відзначити М. Д. Пильчикова, О. К. Погорілка, Л. П. Косача, Т. П. Кравця, Д. С. Штейнберга, А. О. Слуцкіна.
   Микола Дмитрович Пильчиков – випускник (1880 р.) фізико-математичного факультету Харківського університету – талановитий вчений-дослідник, винахідник, лектор-красномовець, активний популяризатор науки. На кафедрі фізики М. Д. Пильчиков почав працювати з листопада 1880 р. після закінчення університету. Під час роботи на кафедрі фізики і фізичної географії професор Пильчиков М. Д. у 1889-1894 рр. читав лекції з метеорології та дослідної фізики за такими розділами: електрика; магнетизм; акустика; теорії теплоти; атмосферна електрика; математична і фізична оптика.
   Пильчиков М. Д. успішно проводив експериментальні та теоретичні дослідження у різних галузях фізики, електрохімії, електрофотографії, метеорології, геофізики. Він належав до когорти тих вчених, які першими почали досліджувати радіоактивність, а також вивчати рентгенівські промені і впроваджувати рентгенографію. М. Д. Пильчиков досліджував різні фізичні та хімічні явища, які здійснюються при електролізі, електрокапілярні явища, а також спектральну поляризацію світла, розсіяного земною атмосферою. У 1893 році М. Д. Пильчиков провів магнітні дослідження у районі Курської магнітної аномалії і відкрив кілька її нових районів. При цьому він здійснював не лише магнітні вимірювання, але й розроблював теорію магнітних аномалій. Пильчиков М. Д. сконструював низку оригінальних фізичних приладів і серед них: рефрактометр; диференційний ареометр; термостат, фокус-трубку Пильчикова.
   М. Д. Пильчиков був одним з піонерів у галузі радіоуправління. Він заснував магнітно-метеорологічне відділення і метеорологічну станцію в Харківському університеті, а в Харківському технологічному інституті (нині Харківський політехнічний інститут) створив у фізичну лабораторію – одну з найкращих серед лабораторій тодішніх вищих навчальних закладів Російської імперії.
   Олександр Костянтинович Погорілко – випускник (1870 р.) фізико-математичного факультету Харківського університету. Він працював на кафедрі фізики й фізичної географії у 1870-884 рр. та у 1896-1900 рр., а очолював цю кафедру в 1900 році. На кафедрі фізики О. К. Погорілко читав курс теоретичної фізики, проводив практичні заняття з розв’язування задач та лабораторні заняття з дослідної фізики. О. К. Погорілко з успіхом виконував дослідження, які були спрямовані на використання методу Рентгена для фотографування «невидимих предметів» та його можливого застосування до розв’язання різних інших практичних питань.
   Михайло Петрович Косач, брат Лесі Українки (Лариси Петрівни Косач), навчався на фізико-математичному факультеті Київського університету у 1888-1891 рр. та у Дерптському інституті в 1891-1895 рр. М. П. Косач працював у Харківському університеті на кафедрі фізики і фізичної географії у 1899-1903 рр. Він завідував мережею електричного освітлення в університеті (1899 р.), метеорологічною станцією університету, проводив дослідження з метеорології, природи атмосферної електрики та електролізу. М. П. Косач читав на кафедрі фізики такі курси: загальна метеорологія; електростатика; електродинаміка і електромагнетизм; механічна теорія тепла; рентгенівські промені.
   Торічан Павлович Кравець – випускник (1898 р.) фізико-математичного факультету Московського університету, один з кращих учнів славетного фізика Петра Миколайовича Лебедєва. Т. П. Кравець – талановитий вчений і майстерний викладач – працював на кафедрі фізики й фізичної географії Харківського університету з 1914 р. протягом 6 років. Як здібний організатор, він був призначений секретарем фізико-математичного факультету, а згодом – проректором Харківського університету. Т. П. Кравець – видатний вчений-оптик, засновник школи теоретичної і експериментальної наукової фотографії, знавець історії фізики, член-кореспондент АН СРСР (з 1943 р.).

Пильчиков М.Д.

Погоріло О.К.

Косач М.П.

Кравець Т.П.

   Дмитро Самойлович Штейнберг та Абрам Олександрович Слуцкін були кращими з учнів Д. А. Рожанського. У 1916 році в фізичній лабораторії Харківського університету Д. С. Штейнберг, якого до наукової роботи на кафедрі фізики Д. А. Рожанський залучив ще з 1911 року, сконструював кишеньковий магнетрон Дальблома для розвідки покладів магнітної руди. Перші випробування цього приладу відбулись поблизу міста Зміїв Харківської губернії. Значне місце в роботах Д. С. Штейнберга посідали дослідження магнітострикційних явищ у феромагнетиках. З 1922 року Штейнберг Д. С та Слуцкін А. О. почали працювати на науково-дослідній кафедрі фізики, що діяла при Харківському інституті народної освіти, який проіснував з 01.06.1921 року до 11.08.1930 року. У 1925 році вони розробили новий спосіб генерування високочастотних коливань у магнетронах. Створений ними генератор високочастотних коливань магнетронного типу працював на хвилі 7,3 см. На думку академіка А. Ф. Іоффе це було найбільш значне досягнення в галузі електроніки того часу.
У 1931 р. Д. С. Штейнберг очолив магніту лабораторію (бригаду) в УФТІ, у створенні якого брав безпосередню участь.
   А. О. Слуцкін – випускник (1916 р.) Харківського університету, працював викладачем на науково-дослідній кафедрі фізики з 1922 року, а з 1928 року обіймав посаду її професора. Одночасно за сумісництвом (з 1930 р.) він працював в УФТІ, де організував і очолив лабораторію електромагнітного випромінювання. А. О. Слуцкін – академік АН УРСР (з 1948 р.). Його наукові праці стосувались методів генерування радіохвиль надвисоких частот. У 1938-1939 рр. під керівництвом А. О. Слуцкіна був створений лабораторний зразок першої радянської радіолокаційної станції, в якій генератором дециметрових хвиль був магнетрон з двома анодами, потужність якого складала кілька кіловат.

Штейнберг Д

Штейнберг Д.С.

Слуцкін А.О.

Ландау Л.Д.

  Синельников К.Д.

   Характерною особливістю становлення і розвитку кафедри експериментальної фізики і фізико-математичного факультету Харківського державного університету як навчально-наукового закладу нового типу було залучення у 30-ті роки для викладання навчальних дисциплін, організації наукової роботи на факультеті та зміцнення кадрового складу кафедр провідних фахівців з УФТІ, зокрема, фізиків-теоретиків: О. І. Ахієзера, Л.Д. Ландау, Л. В. Розенкевича та фізиків-експериментаторів: А. К. Вальтера, К. Д. Синельникова, Б. Я. Пінеса.
   Лев Давидович Ландау – випускник (1927 р.) Ленінградського університету, геніальний фізик-теоретик, академік АН СРСР (з 1946 р.), лауреат Нобелівської премії (1962 р.). Л. Д. Ландау в 1932-1937 роках очолював теоретичний відділ УФТІ і одночасно працював у Харківському університеті з вересня 1935 до середини січня 1937 року. Л. Д. Ландау протягом двох семестрів у 1936 році був завідувачем кафедри загальної (експериментальної) фізики, змінивши професора А. В. Желеховського, який обіймав цю посаду до нього.
   Кирило Дмитрович Синельников – випускник (1923 р.) фізико-математичного факультету Кримського університету, один з учнів Е. Резерфорда, видатний фізик-експериментатор, організатор науки, академік АН УРСР (з 1948 р.). К. Д  Синельников очолював кафедру експериментальної фізики Харківського університету з 15 січня 1937 до 1956 року. При ньому особливо помітно оновлювались характер і зміст навчально-методичної і наукової роботи кафедри експериментальної фізики фізичного відділення фізико-математичного факультету університету. Розпочата Синельниковим К. Д. ще до війни робота з організації оптичної лабораторії завершилась у 1951 році створенням у складі кафедри експериментальної фізики сучасної оптичної лабораторії і спеціалізації «фізична оптика». Одночасно з організацією цієї спеціалізації на кафедрі експериментальної фізики, завдяки зусиллям Б. І. Вєркіна та В. Г. Хоткевича, а також за підтримки К. Д. Синельникова і Б. Г. Лазарєва, була створена ще одна спеціалізація – «фізика низьких температур». К. Д. Синельников брав активну участь в організації на фізико-математичному факультеті у 1948 році відділення ядерної фізики, на основі якого в 1962 році було відкрито фізико-технічний факультет Харківського університету.
   Володимир Гнатович Хоткевич – випускник (1935 р.) Харківського механіко-машинобудівного інституту. Ще будучи студентом другого курсу він розпочав у 1932 році свою наукову діяльність у кріогенній лабораторії УФТІ. У 1943 році Хоткевич В. Г. захистив кандидатську дисертацію, а в 1954 році – докторську. В. Г. Хоткевич працював у Харківському університеті з 1950 до 1982 рр. На посаді декана фізико-математичного факультету він перебував у 1959-1962 рр. В. Г. Хоткевич був першим деканом фізичного факультету (1962-1963 рр.), проректором із наукової роботи (1963-1966 рр.), ректором Харківського університету (1966-1975 рр.). В. Г. Хоткевич – відомий фізик-експериментатор, член-кореспондент АН УРСР (з 1967 р.).
   В. Г. Хоткевич із 1956 до 1979 року очолював кафедру експериментальної фізики зі спеціалізацією «фізика низьких температур». У 1966 році на кафедрі експериментальної фізики була створена Проблемна лабораторія фізики низьких температур. Науковим керівником спеціалізації і проблемної лабораторії був призначений В. Г. Хоткевич. У 1979 році замість цієї кафедри експериментальної фізики на фізичному факультеті було створено дві нові кафедри: кафедру фізики низьких температур і кафедру експериментальної фізики. Кафедру фізики низьких температур як самостійний структурний підрозділ фізичного факультету з 1979 року очолив В. Г. Хоткевич.

Хоткевич В.Г.

Вєркін Б.І.

Андронов В.М.

Лебедєв В.П.

   Борис Ієремійович Вєркін – випускник фізико-математичного факультету Харківського університету (1940 р.), видатний організатор науки, директор створеного ним Фізико-технічного інституту низьких температур АН УРСР, академік АН УРСР (з 1972 р.). Він працював на посаді завідувача кафедри експериментальної фізики за сумісництвом з вересня 1979 року і до 1982 року включно. Б. І. Вєркін був природженим педагогом і талановитим лектором. Він читав студентам фізичного факультету Харківського університету бездоганні за стилем лекції із загальної та експериментальної фізики, а також лекції із спеціальних курсів.
   Володимир Михайлович Андронов – випускник (1962 р.) фізичного факультету Харківського державного університету, фізик-експериментатор, доктор фізико-математичних наук (з 1989 р.), професор (з 1990 р.) З 1992 року – дійсний член Академії інженерних наук України. Андронов В. М. очолював кафедру експериментальної фізики з 1983 року до 2001 року.
   У зв’язку із реорганізацією кафедри, що відбулась у 1979 році, багато зусиль Андронова В. М. було затрачено на модернізацію навчальних та наукових лабораторій, на активізацію та покращення наукової та навчально-методичної роботи на кафедрі: на оновлення робочих планів та робочих програм; на видання і перевидання навчальних посібників і методичних рекомендацій щодо виконання лабораторних робіт, комплексного тестування якості знань студентів і абітурієнтів, проведення практичних занять; на наукове керівництво постановкою, зйомкою та впровадженням в навчальний процес великої кількості нових лекційних відеодемонстрацій із загальної фізики. У 1984 році на кафедрі експериментальної фізики був створений перший у Харківському університеті Навчально-методичний комплекс дисципліни «Фізика», який експонувався на всесоюзних і республіканських виставках. За рівнем навчально-методичної роботи у цей час кафедра експериментальної фізики Харківського університету займала провідне місце серед вищих навчальних закладів України.
   У 1986 - 2002 рр. В. М. Андронов керував секцією розвитку і укріплення фундаментальних наук Північно-східного наукового центру НАН України. З 1988 року до 2002 року він був головою науково-методичної комісії з фізики і членом науково-методичної ради Міністерства освіти і науки України. З 1993 року до 2002 року – Андронов В .М. був членом науково-експертної ради з фізики, членом науково-експертної ради «Педагогіка, проблеми змісту методів професійної освіти», а в 1996 - 2003 рр. – заступником голови фахової ради з природничих наук з питань ліцензування і акредитації ВНЗ Міністерства освіти і науки України.
   Андронов В.М. із 1996 р. був членом редакційної колегії журналу «Science and Тechnologie». Він також був членом редколегії «Вісника Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна». Серія «Фізика» та членом спеціалізованих вчених рад із захисту докторських та кандидатських дисертацій.
   Напрями наукової діяльності професора Андронова В. М.: експериментальна фізика, атомна та ядерна фізика, фізичне матеріалознавство, фізика міцності та пластичності, фізичні механізми локалізації пластичної деформації та руйнування матеріалів, неруйнівні засоби контролю якості матеріалів. Головні напрямки досліджень, які проводив Андронов В. М. у галузі методики викладання фізики, педагогіки, а також реформи вищої освіти України: участь у розробці Державних галузевих стандартів вищої освіти, концепції багатоступеневої освіти, фізичної освіти в умовах багатоступеневості, освітньо-професійних програм підготовки бакалаврів, розробки дидактичних основ лекційного демонстраційного експерименту, методики проблемного навчання, інтерактивного відео. Під керівництвом Андронова В.М. було виконано і захищено 3 кандидатські дисертації.
   В.М. Андронов здійснював наукове керівництво проведенням спільних досліджень та проводив організаційну роботу в межах виконання договорів про наукову співпрацю Харківського університету з університетом м. Костантина (Алжир).
   Андронов В.М. був автором і співавтором понад 250 наукових та методичних праць. Серед них – 11 авторських свідоцтв на винаходи. Він був одним з розробників 2-х Державних галузевих стандартів вищої освіти першого покоління, які регламентували підготовку бакалаврів за напрямами підготовки «фізика» та «педагогічна освіта» (спеціальність «Педагогіка і методика середньої освіти. Фізика»).
   Віктор Прохорович Лебедєв – випускник (1959 р.) фізико-математичного факультету Харківського державного університету, фізик-експериментатор, доктор фіз.-мат. наук (з 1990 р.), професор (з 1999 р.), декан фізичного факультету Харківського університету (1993-2004 рр.). З 1 червня 2001 року і до 27 жовтня 2013 року В. П. Лебедєв був завідувачем кафедри експериментальної фізики. Основним завданням кафедри у цей час було викладання курсу загальної фізики на фізичному, радіофізичному і медичному факультетах та розробка комплексу нових робочих програм, що ґрунтуються на використанні кредитно-модульної системи навчання. Лебедєв В. П. був одним із розробників Державного галузевого стандарту вищої освіти першого покоління з підготовки бакалаврів за напрямом підготовки «фізика».
   Основні напрями наукових досліджень, які проводив В. П. Лебедєв, стосувались фізики міцності та пластичності, зокрема стрибкоподібної пластичної деформації металів і сплавів. Одержані ним результати досліджень щодо впливу надпровідного стану металів та сильних магнітних полів на механічні та структурні властивості металевих матеріалів були опубліковані в багатьох наукових працях. З ініціативи Лебедєва В. П. та за його безпосередньої участі було відновлено видання «Вісника Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна». Серія «Фізика», головою редколегії якого він був до кінця свого життя.
   З листопада 2013 року і в даний час керівництво кафедрою експериментальної фізики здійснює доктор технічних наук, професор Пойда Володимир Павлович.

Список використаної літератури

1. Харьковский государственный университет им. А. М. Горького за 150 лет. – Х.: Изд-во Харьковского университета, 1955. – 386 с.
2. Полякова Н. Л. Физика в Харьковском университете от его основания до Великой Октябрьской социалистической революции // Уч. зап. ХГУ, т. 60,
Труды физ. отд., т. 5. – 1955. – С. 5-55.
3. Полякова Н. Л. Физика в Харьковском университете с 1917 по 1930 год // Уч. зап. ХГУ, т. 60, Труды физ. отд., т. 5. – 1955. – С. 57-62.
4. Кафедры экспериментальной, теоретической и общей физики физико-математического факультета (1930 – 1955 гг.) / Б. И. Веркин, А. С. Мильнер, Розенцвейг, Я. Б. Файнберг, В. И. Хоткевич, И. Н. Шкляревский // Уч. зап. ХГУ, т. 60, Труды физ. отд., т. 5. – 1955. – С. 63-79.
6. Багалей Д. И. Опыт истории Харьковского университета // Физико-математический факультет Харьковского университета (1805-1905) за первые сто лет его существования / Под ред. И. И. Осипова, Д. И. Багалея. – Типография и лит. Зильберберга. – Т.16. – 1802-1815. – 1204 с.
7. Грузинцев А. П. Физический кабинет Харьковского университета // Физико-математический факультет Харьковского университета (1805-1905) за первые сто лет его существования / Под ред. И. И. Осипова, Д. И. Багалея. Типография и лит. Зильберберга. – Т.16. – 1802-1815. – С. 238-245.
8. Плачинда В. П. Микола Дмитрович Пильчиков. – Київ: Наукова думка, 1983. – 199 с.
9. Ульянов В. В. К истории физического факультета и кафедры теоретической физики. Ч. 1, 2. – Харьков: ХНУ, 2003. – 40 с.
10. Ульянов В. В. Андрей Владимирович Желеховський. – Харьков: ХНУ, 2003. – 40 с.
10. Таньшина А. В. Основатели харьковских научных школ в физике. – Харьков: Изд-во Харьковского ун-та, 2002. – 512 с., 2003. – 40 с.
12. Хижковий В. П.. Нариси історії кафедри експериментальної фізики. – Харків: ХНУ, 2004. – 73 с.
13. Храмов Ю. А. Физики. – М.:Наука, 1983. – 400 с.
14. Борhe Арсениh. Ataнacиje Ctojkoвиh (1773-1832). – Београд: Винча, 1995. – 64 с.
15. Андронов В.М. Очерк по новейшей истории кафедры экспериментальной физики. 04.11.2014. (Рукопись из фондов КЭФ. – 15 с.).
16. Академія інженерних наук України: Андронов В.М. // 95 річниця НАН України. Київський літопис ХХ1 століття. Науковий та інноваційно-інвестиційний потенціал України. Всеукраїнський збірник, 2013. – С.114.

Укладачі: В. П. Пойда, В. П.Хижковий.